Ми — країна нездійснених надій. Як це змінити?
Ми дуже складна країна, з якого боку не дивися. У нас складна історія: історія народу не збігається з історією територій — і це проблема, що заважає взаєморозумінню. Жили розкидано, воювали по різні боки фронтів, молилися в різних церквах, почитали різних героїв. Але весь цей час залишалися українцями — з одними прізвищами, предками, хоч і говорили різними мовами від Сяну до Дону. Більше сотні національностей, два десятки мов, десяток релігій і конфесій…
А чи могло бути інакше на територіях, де перетиналися всі торгові шляхи? І з варяг у греки, і Великий Шовковий. Вози, навантажені сіллю, каравани, завантажені прянощами, кораблі з рудою і рибою, з вином і ворванню… Зброя, шовк, раби, тютюн, індиго… Береги Чорного моря з грецькими полісами і портами. Міста півночі, де кров слов’ян перемішалася з кров’ю вікінгів. Ганзейські вільні міста, пише Ян Валетов на НВ, інформує UAINFO.org.
Вольниця. Простори степів. Лісові хащі. Гори. Моря. Країна, що стоїть на краю. Країна, в якій зустрічалися інтереси всіх сторін. Зустрічалися і знаходили спільну мову.
Скільки спроб перетворити території на країну було зроблено? Складно порахувати, адже в пам’яті залишилися тільки гірки поразки: від Богдана до Винниченка. І завжди плани руйнувало одне й те ж: невміння знайти спільну мову з сусідами, небажання знаходити однодумців по суті, звичка визначати ворога за зовнішніми ознаками, жадібність, владолюбство, зрада і відсутність стратегічного мислення.
Ми вигравали бій за рахунок сміливості, самовідданості, хитрості, але завжди програвали війну в цілому. Виявляли чудовий героїзм в одному аспекті і тут же демонстрували вражаючу ксенофобію й нетерпимість, знищуючи на корені тендітні, ледь народжені союзи.
Ми досі намагаємося пишатися нашими грандіозними поразками, вважаючи їх гідними пам’яті і слави, замість того, щоб витягти з них уроки і не повторювати.
Читайте також: Якби МОН України звернувся до досвіду І. Стешенка, то в Україні розбудовувалась би справді іманентна національна освіта, – думка
Ми — країна нездійснених надій. Ми гордо крокуємо по дорозі, встеленій граблями, за якими ми вже відтанцювали не один гопак, і наполегливо нічому не хочемо вчитися.
Ми, українці, не згодні з тим, що Бог нам дав багато мов, багато релігій і багато народів, щоб в тиглі народження державності ми переплавили всіх в єдину політичну націю. Ми намагаємося виправити Бога. Розповісти йому, як треба і як правильно любити Україну. Якою мовою говорити. До якої церкви гріховно заходити, а в якій додається святості. Яких героїв вшановувати, а яких мерзотників проклинати.
А Бог єдиний. І неважливо, яким способом і якою мовою ти молишся. Традиція відступає перед суттю, форма набуває сенсу від змісту. Важливо, що ти приносиш до вівтаря в своєму серці.
Якщо ти любиш Україну, якщо хочеш їй добра, прагнеш зробити її вільною, демократичною, незалежною і щасливою, то все інше не має значення. Ні мова, ні віросповідання, ні на якому боці билися твої предки, ні колір твоєї шкіри, ні національність, ні стать.
Важлива мета. Важливі твої принципи. Важливо, щоб твої дії приносили користь суспільству, економіці, країні.
Нам потрібно навчитися знаходити те, що нас об'єднує. Нам необхідно, нам життєво необхідно зуміти винести за дужки все, що заважає взаєморозумінню. Є тут і зараз. Історія — це досвід поколінь, її важливо знати, щоб не повторювати помилок. Але це минуле. Не можна будувати плани, постійно витягуючи з минулого обрáзи, ненависть і неприязнь. Навіть якщо це здається обґрунтованим і справедливим. Це шлях в нікуди.
У Заходу одні герої, у Сходу інші. Нехай минуле залишається минулим. Будувати майбутнє доведеться або разом, або ніяк. Один без одного нам не обійтися.
Ми говоримо різними мовами, але Україна не Вавилон, і ми прекрасно розуміємо один одного. І це здорово, тому що нам треба втілювати спільні плани. Не сваритися, а робити так, щоб усім, хто будує українське майбутнє, було комфортно і добре.
Я атеїст, але скажу так, щоб мене зрозуміли всі: цю землю створив такою Бог. Багатонаціональною, багатомовною, багатоконфесійною, багатою, родючою й різноманітною. Він населив її людьми, для яких свобода — усвідомлена необхідність. Незалежність — цінність. Ця земля тече молоком і медом для тих, хто готовий працювати на ній. На цьому дари закінчилися. Решта нам доведеться зробити самим. Стати мудрими, досвідченими, терпимими і толерантними.
Мудрість — це те, що дається з досвідом, досвід — це усвідомлення причин своїх помилок і поразок, терпимість — це вміння прощати чужі помилки так само просто, як ми прощаємо собі власні. Толерантність — це розуміння, що в світі є погляди, відмінні від наших, але наявність таких поглядів не робить їх носія ворогом.
Читайте також: "Я боюся мови майбутнього, коли мова вулиці переможе мову літератури" – письменник Андрій Курков
Нам потрібно зрозуміти, що поодинці — ми просто жителі території. Разом — ми народ України. Ми станемо політичною нацією, як американці, тільки тоді, коли усвідомимо домінацію єдності мети суспільства над відмінностями в ньому.
Я не ідеаліст. Я розумію, як це складно. Я знаю, що мене не почують і не зрозуміють багато хто з тих, хто зараз заробляє політичні бали на внутрішніх конфліктах: партійних, мовних, національних, релігійних…
Але у нас просто немає іншого шляху. Або ми навчимося співіснувати і працювати разом. Або програємо чергову війну за незалежність. Можливо, нашу останню війну.
«Українські основи» — спільний проєкт провідних українських інтелектуалів та НВ, в рамках якого письменники, філософи, журналісти, вчені, громадські активісти розмірковують про засади української політичної нації, держави і суспільства. Всі тексти шукайте тут
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
По материалам: https://uainfo.org/blognews/1602077884-mi-krayina-nezdiysnenih-nadiy-yak-tse-zminiti-.html