Човни-довбанки і колодязь-телескоп. Як давня Олевщина долає забуття за допомогою 4G і туризму
З одного боку, слабка інфраструктура відштовхує багатьох туристів. З іншого - відірваність українського Полісся від цивілізації допомагає зберігати давні традиції і промисли. Це додає свого шарму території, де жили древляни, які зіграли значну роль в становленні Київської Русі.
Олевщина завжди стояла осібно через непрохідні болота і густі ліси. Ситуація почала змінюватися в XX столітті. Спочатку тут з'явилася залізниця, потім в 50-х-60-х масово і електрика. Радіо і ТБ зробили ці землі не такими відірваними від зовнішнього світу. Сьогодні роль моста між темним минулим житомирських лісів і XXI століттям взяв на себе інтернет.
- Він дійшов навіть до найвіддаленіших сіл, - каже Василь Ковальчук, перший заступник міського голови Олевська. - Вони мають своє оптоволокно і 4G. Якщо раніше ви приїжджали в Копище біля кордону, то на телефоні висвічувався білоруський мобільний оператор. Зараз - наш, "Київстар".
Як відзначають у Київстар, майже 90% населення Житомирщини вже мають дорступ до 4G. Швидкісний інтернет працює у більш ніж у 1000 міст ті сіл області. Цього року він навіть почав з’являтися у зовсім маленьких селищах, де живе лише по 300-500 чоловік.
Тому ми вирушили сюди, щоб розповісти і вам чому тисячолітній колодязь увійшов до топ-5 археологічних знахідок України? Як роблять стародавні човни-довбанки? Скільки насправді років Олевську? І навіщо експрезидент Віктор Ющенко двічі приїздив у древлянські ліси? Репортаж із Житомирської області.
Історія своїми руками
Біля входу в будівлю колишньої ферми і столярного цеху на околиці Олевська гостей зустрічає Петрович. Петрович махає хвостом і тицяє мордою в долоні - пес тут живе і охороняє історію.
В ангарі немає світла, що робить екскурсію більш атмосферною. Це місце 56-річний гід-краєзнавець, Юрій Халімончук називає (з деякими застереженнями) "Науковою базою житомирської експедиції Інституту археології НАН України".
У будівлі зберігають те, що складно розмістити в місцевому краєзнавчому музеї - човни, зроблені з цільного стовбура дерева.
- Це лодії, - показує Юрій. - З деревини видовбували порожнину та виготовляли човен, який ще називається "довбанка".
Наші предки довбали лодії з дубу, частково з сосни. Але більше - з тих дерев, які не бояться вологи - верби, тополі, осики.
Відродити давній промисел в Олевську взялися кілька ентузіастів разом із керівником житомирської експедиції, археологом Андрієм Петраускасом.
Халімончук зупиняється коло невеликої довбанки, зробленої своїми руками. Разом із вантажем човен завдовжки трохи більше чотирьох метрів може взяти на борт до двох осіб.
Щоби виготовити таку лодію, потрібен приблизно тиждень. Майстри беруть нижню частину дерева, бажано без сучків. Визначають контури майбутнього плавзасобу і позбавляються серцевини. У давнину це робили за допомогою вогню і примітивних інструментів, які зі століттями ставали досконалішими.
- Для того, щоби не продовбати днище або стінки, ми робили маячки, - ділиться технологією краєзнавець. - Просвердлювали отвори, забивали кілочки десь в чотири сантиметри. Вставили десь штук 200, щоб бачили, коли доходимо до тієї межі, коли довбати вже не можна.
Потім потрібно розширити борти.
- Розпалюємо багаття, коли жар залишається, ставимо дерево над ним, на висоті приблизно півметра.
Окремо заливаємо в порожнину гарячу воду та гаряче каміння. Деревина стає м'якішою, і ми ставимо розпірки. Спочатку меншого розміру, потім ширші. Щоб носова та кормова частини не тріснули, обвязуємо проволокою.
А потім вже починаємо тестування, - розповідає любитель старовини.
Добриня, Малуша і морські вовки
Стародавні човни в сучасному Олевську роблять не для того, щоб просто ними милуватися. Хоча і це теж захоплююче заняття.
Спочатку лодії тестували на місцевій річці Уборть, доходячи до кордону з Білоруссю, до якого близько 50 кілометрів. Потім вирушали в більш складні експедиції.
Влітку 2016 року Халімончук з товаришами за десять днів пройшов 160 кілометрів від Малина до Вишгорода - Вужем, Тетеревом і Дніпром.
- Були з вантажем, цілком автономні, ніхто нас не супроводжував, - згадує Юрій. - Зробили ось на цьому семиметровому човні. Ми його називаємо Малуша.
Малуша - донька князя Мала з нашої древлянської столиці Іскоростеня. Вона - мати Володимира Хрестителя. Але то окрема історія.
Краєзнавець підводить до більшого човна, який назвали Добринею.
- Добриня був братом Малуші, - пояснює він. - В цьому човні є вже дві пари розпашних весел.
Ось ці весла виготовлені із суцільної осики. Вони йдуть на човни більшої вантажопідйомності і стійкості. Не бояться хвилі.
Найбільша відстань, яку намагалися подолати олевські любителі стародавнього судноплавства - 280 кілометрів від Коростеня до Вишгорода. Йшли як раз на Добрині. Часу на подорож було не так багато, тому частину шляху подолали суходолом, перевозячи довбанки автотранспортом.
На питання, як реагують люди, зустрічаючи дивні суда на воді, Юрій Халімончук сміється: "Хтось захоплюється. Хтось критикує: "Воно вам, хлопці, треба? Це ж скільки прийшлося довбатися?! Не могли собі байдарку купити чи ще щось?".
- Відчуття в таких човнах зовсім інше, - запевняє гід. - Ти його виготовив сам і маєш з ним одну якусь вібрацію душевну. Це твоє дітище. Ти його відчуваєш, воно - тебе.
Ми люди тут сухопутні, так би мовити. Але за рахунок досвіду, якого набуваємо, потихеньку перетворюємося на морських вовків.
Древлянські далекобійники
Влітку 2020 року гримнула сенсація, як мінімум, місцевого масштабу. Археологи і волонтери зібралися в 40 кілометрах від Олевська, біля села Хочине, щоб витягнути із забуття величезну дев'ятиметрову довбанку, зроблену з цільного шматка сосни.
- Її вага - біля тонни, - показує Юрій Халімончук чорне громадище, схоже на чудовисько з морських глибин.
За словами Юрія, на великий стовбур у воді ще кілька років тому звернув увагу молодий рибалка, житель села Рудня-Хочинська Іван Дворецький.
- Човен лежав догори дном. З берега в річку стирчало буквально метр-півтора. Хлопець припустив, що то могла бути давня довбанка.
Коли рівень води в Уборті став падати, він взяв лопату, викопав частину. Зсередини прощупав, знайшов сліди обробки, - розповідає краєзнавець.
Лодію звільняли з полону кілька днів - її велика частина знаходилася в береговому грунті на чималій глибині.
- Є попередні дані української лабораторії, що деревина, з якої зроблено човен, датується XIV-XVI сторіччям. Але ще відправили зразки в Німеччину, чекаємо відповіді, - каже Халімончук.
Розміри судна підказують, що на ньому могли перевозити вантажі. Мед, шкури, рибу і навіть деревину - все, чим традиційно багата олевська земля.
За словами фахівців, на скромних древніх плавзасобах можна було дійти до Чорного моря. А при найсміливіших розкладах - аж до Константинополя.
Тисячолітня труба і активоване вугілля
"Славлю тебе, Олегове місто" - ці слова з сучасного гімну Олевська передають поширене припущення: сьогоднішній адміністративний центр Олевщини створив в кінці свого правління князь Олег Святославович.
На гербі міста він зображений верхи на коні в срібному одязі, червоних чоботях і плащі. Правою рукою показує вперед, нібито кажучи: "Ось тут, братці, буде місто".
Директор краєзнавчого музею Ганна Вжесінська розповідає, що датою заснування Олевська було прийнято вважати 977 рік. Але розкопки останніх років примушують "перемотати" ці цифри ще приблизно на 250 років назад, до VIII століття.
- У нас з’явилися артефакти, знайдені на городищі Бабина гора та по всьому району, - підходить вона до експозиції. - Є офіційний висновок Інституту археології НАН України, що наше місто набагато старіше, ніж вважалося.
Елементи прикрас, домашнє начиння, кераміка - деякі експонати було знайдено в унікальному колодязі, який у 2017 році увійшов до топ-5 археологічних знахідок України.
Аналіз деревини, з якої він зроблений, каже, що він був тут ще в IX столітті.
- Таких колодязів в Європі дуже мало залишилося. А в такому гарному стані взагалі одиниці, - стверджує Ганна.
Рукотворну свердловину розкопали на древлянському городищі на околиці Олевська. У давнину воно виконувало роль фортеці для місцевих племен.
- Як правило, такі об’єкти були перш за все захищені природою, виділялися на рельєфі, - приводить на городище Юрій Халімончук. - Основна частина населення жила поруч, на так званому "посаді". А коли виникала небезпека, могли сховатися в городищі.
- Західна його частина - рукотворний вал, - продовжує краєзнавець. - Решта - природній. Річка Уборть зараз десь в 300 метрах від пагорба. А в давнину вода омивала городище практично з усіх сторін.
Висота валу була 6-8 метрів. Довжина штучно викопаного рову сягала 12-15 метрів. Напевно, був перекидний місток для єдиного входу. В городищі певний час могли ховатися до 200 осіб.
Одна з найважливіших умов для тривалої оборони - питна вода. Її брали з того самого колодязя, який кілька років тому знайшли археологи. Він йде під землю на 12 метрів.
- У нього дуже цікава конструкція - телескопічна, - ділиться Юрій Халімончук. - Чотири зруби вставлені один в один, від більшого до меншого, по типу перевернутої піраміди. Верхня частина три на три метри, остання - півтора на півтора.
На глибині сім метрів знайшли дещо дивне.
- Уламок дерев’яної, дубової труби, - показує Юрій. - Дуже цікава знахідка і наукова проблематика. У нас тепер є припущення, що наші предки не були такими примітивними, як комусь здається.
Щоб закріпити вау-ефект, Халімончук показує ще один артефакт.
- На дні колодязя після чотирьох зрубів останнім був дубовий короб з тесаних дошок, висотою трошки більше півметра. Він був засипаний вщент перепаленою деревиною. Фактично це - активоване вугілля, яке могло бути фільтром для очищення води.
Чорниця, бджоли та 4G
У серпні 2020 року разом із науковою експедицією Олевщини відвідав експрезидент України Віктор Ющенко.
За словами краєзнавця Юрія Халімончука, це був другий приїзд Ющенка в древлянські ліси. Його основний інтерес - бортництво, давній спосіб видобутку дикого меду, який ще пам'ятають у цих місцях.
- Є ще люди, які займаються цим, - каже Юрій. - Виготовляють борті - спеціальні дуплянки.
Мед диких бджіл з’являється за мінімального втручання людини. Він дозріває кілька місяців. На смак - концентрований. Дуже насичений та корисний.
Коли туристи їдуть в ті села, їм цікаво подивитися на роботу бортників, послухати мову людей. Там, на українсько-білоруському кордоні у них своя говірка.
Дикий мед міг би цілком стати одним з брендів Олевщини, який допоміг би цьому "ведмежому кутку" бути більш популярним серед українців.
За словами Василя Ковальчука, першого заступника міського голови Олевська, стан доріг - не єдина перешкода для розвитку туризму. Є ще великий вакуум в подачі інформації, який здатні заповнити медіа, інтернет, соцмережі, туроператори і піарники.
- Якщо я бачу коростенські деруни, то я їх бачу всюди - в Одесі,Миколаєві, Херсоні, - наводить приклад Ковальчук. - У нас теж чудовий край, але нас - не видно.
Наші чорниці їдуть в Європу, їх там їдять і навіть не здогадуються, що вони з Олевська. Цього року тільки одна фірма вивезла близько тисячі тонн.
Прорвати інформаційну блокаду намагаються такі ентузіасти, як Юрій Халімончук. Йому допомагають сучасні технології та розширення зони мобільного інтернету в глибинці.
Халімончук наводить приклад, як в кінці 90-х без засобів зв'язку він починав водити туристів в геологічний заказник "Камінне село" в 25 кілометрах від україно-білоруського кордону. Тоді до місця в лісі, де скупчилися величезні валуни унікальної форми, без провідників добиралися одиниці. Сьогодні туди приїжджають близько тисячі "диких" туристів. І ще стільки ж у складі організованих групах, в основному з Києва.
- Зараз вже значно простіше, - стверджує краєзнавець.
Одна тільки поява геометки "Камінне село" на Google-картах в корені міняє ситуацію.
- В сусідній Рівненській області є справжнє село, яке називається Кам’яне, - пояснює він. - Пам’ятаю часи, коли не було мобільного інтернету та навігації. Туристи блукали. Вони їхали в це Кам’яне, яке знаходиться за 50 кілометрів. А потім витрачали багато часу, щоб повернутися лісовими дорогами.
Месенджери та 4G стали незамінними інструментами в просвітницькій роботі Юрія Халімончука. Вони дозволяють завжди бути на зв'язку, організовувати тури для туристів, які стали звертати увагу на його Олевщину.
Головним завданням своєї роботи Юрій називає збереження і популяризацію історії. А для науки тим, хто її не шанує, він розповідає байку, оповиту ореолом містики, як і багато що в тутешніх лісах.
По материалам: http://www.epravda.com.ua/projects/kraina4g/5cde72e4e561c-20201207095420-20201217122103/